Ада Роговцева: Легше бути доброю і веселою, ніж злою і сумною

Ту культову виставу, "Варшавська мелодія" за п'єсою Леоніда Зоріна, пам'ятають багато театралів. Дехто згадує, як в 70-ті роки по кілька разів ходив до театру - тільки щоб подивитися на чарівну і надзвичайно талановиту Аду Роговцеву. Її обожнювали. Їй дарували море квітів. І не дивно, що саме роль Гелі з "Варшавської мелодії" стала для неї по-справжньому зоряною. Тільки на сцену Київського театру ім. Лесі Українки в ролі Гелі Ада Миколаївна виходила 670 разів, а ще й гастролі по всьому Радянському Союзу…
Чим же приваблювала та вистава глядачів? Мабуть, щирістю. Сюжет, як і наше життя, достатньо простий і водночас складний. 1946-1947 роки. Польська музикантка Геля учиться в московській консерваторії і зустрічає свою єдину любов – майбутнього винороба, а у той час просто студента Віктора. Але постанова про заборону шлюбів з іноземцями руйнує їхні життя...
Нову зустріч з Геленою подарував київський (чи вже американський) режисер Ігор Афанасьєв. Дії "Варшавської мелодії 2" проходять в перестроєчній Москві, в 1987-му. На концерті Гелена випадково знайомиться з відставним офіцером радянської армії Женею, що так жваво їй нагадав Віктора (чудова змога побачити на сцені Євгена Паперного – одразу у двох ролях). І сучасність наповнюється спогадами, поруч з теперішнім виникають картини минулого, а молоду Гелену грає дочка Ади Роговцевої Катерина Степанкова.
9 лютого "Варшавську мелодію 2" змогли побачити і херсонці - в рамках всеукраїнського туру. А після вистави ми мали змогу поспілкуватися з Адою Миколаївною. Незважаючи на свій вік (а влітку вона відзначатиме 96-річчя), на те, що вона три дні була в дорозі, три дні поспіль грала різні вистави – в Києві, в Москві і от у Херсоні – вона була надзвичайно щирою і життєрадісною.

Ада Миколаївна, чому Ви повернулися до «Варшавської мелодії»?
Я відповідь дам дуже просту. Коли мені Афанасьєв запропонував зіграти ще раз «Варшавську мелодію», я кажу: «Ти що, здурів? Почитай в енциклопедії, скільки мені років». Він сказав: «Ні, слухайте далі. Ви зіграєте 60-річну жінку, через 20 років після того, як кінчаються усі події в п’єсі Зоріна. Я дописав і порадився». Я думаю, що Зорін дозволив це зробити поважаючи мене і розраховуючи на мій смак. І мені сподобалося. Але я б ніколи не погодилась, якби не була така пропозиція зроблена, що мене молоду зіграє моя Катя, моя донечка. Яка ж мати відмовиться від того, щоб таку роль зіграло її дитя?
Мабуть, Каті було нелегко, знаючи вашу популярність саме в цій виставі…
Коли я грала, стрибала, бігала, а Катя була тут. (І Ада Миколаївна охоплює руками свій живіт). Вона знає цю виставу звідси.
Що говорила вам Катя, коли дивилася виставу в дитинстві?
Їй дуже не подобалось: двоє щось говорять про кохання – їй було це не цікаво. Їй подобалися інші вистави. А коли вона вже подорослішала, вистава вже не гралася.
Зараз, під час туру, ви зустрічаєте своїх прихильників, що вони вам кажуть?
Колись мені казали: «Как я вас люблю!». Потім мені казали: «Как вас любит моя мама!». Тепер все частіше і частіше мені кажуть: «Как вас любила моя бабушка!». Те, що говорить про любов, воно не стає меншим… Взагалі, треба з гумором ставитись, особливо до себе. І щоб «не одубеть з досади», треба розуміти, хто ти. Пам’ятаєте, як казала Марина Цвєтаєва: «Я свое место знаю, и если оно не последнее, то только потому, что я не становлюсь в ряд». І так це гарно, коли ти маєш своє місце і розумієш, що і сили в тебе не такі, щоб уже в старості вистачало їх, і не можна грати Джульєтту, і не можна грати вже дуже багато-багато ролей. І знати своє місце. Не можу сказати, що легше жити, але все-таки… все-таки легше.
А в України зараз стало легше жити?
Взагалі-то легше стали жити люди – є що вдіть, є що з’їсти. Легше стало. Але - не хлібом єдиним. От коли є в тебе ще щось, крім того, щоб наїстися і наспатися, і налаятися… От візьміть, я артистка, прожила все своє життя без вихідних і начебто на виду, із званнями, із преміями, з усім – я не маю нічого у тому понятті, як люди думають. Я не маю якогось заробку на те, щоб старість дожити. Якщо я кінчаю роботу, я іду на оту пенсію, на яку не проживеш. Але я від цього не страждаю. Це велике багатство є щастя. Я не маю коштовностей. Ці сережки мені подарували в Америці – це брильянти, вони не дуже там коштовні, але все-таки. Цей перстень мені подруга подарувала, тут теж щось не дуже коштовне. Оце і все. Мої друзі знають, що я не брешу. І не треба більше! Якщо треба вийти у якісь такі кола, де цінують, щоб було – позичу. Якщо людина інтелігентна, їй соромно на цьому якось фіксувати свою увагу, а особливо ще й нерви витрачати. І взагалі, в бідній країні соромно бути багатим. Це прекрасно, коли ти засвоїш то, тоді взагалі все стає легше. Мені так здається.
А чи пам’ятаєте ви наш Херсон?
Херсон – то моє щастя, моя радість. Скільки тут херсонці моїх ролей бачили! Ми сюди приїздили з київським театром Лесі Українки щороку. І тут колись ми ідемо після того, як вийшов фільм «Вечный зов», ідуть циганки і кажуть: «Аня!» - до мене, бо ж Анна звуть мою героїню. Кажу: «Що?» - «Де ж твій Федя?». Вони вирішили, що ми із моїм «Федей» ходимо поруч. А ми приїздили з театральною виставою. Тут було дуже багато смішного, дуже багато сердечного. Тут жила, якщо вона живе, але не з’явилася, то я й не впевнена в цьому, прекрасна жінка, фізик. І світлі-світлі спогади. Таких друзів у мене дуже-дуже багато.
Де живе Ваша мрія – в Україні чи в Росії?
Тільки Україні. Я українка всім своїм єством. Але так сталося, така доля, що сьогодні я не маю можливості прикласти свої сили в Україні. Я викладаю в інституті, пишу книжки, щось намагаюся робити, виховую своїх онуків, тут мої друзі. Але роботу мені пропонують в Росії. І я дуже вдячна Росії за це. Я дуже багато граю – і щаслива від того. Зараз, коли говориш так, наче ти вихваляєшся – ні, це я ділюся радістю, що мене звуть. Звуть мене не на щось велике, тому що мої часи минулися, коли я грала тільки головні ролі. А тепер я вдячна долі, коли мене просто звуть, і я можу щось зіграти. І таких пропозицій в мене дуже багато, і вони є, є, є – перехреститися і подякувати Богові.
Але ж і в Україні є робота – Оксана Байрак знімає Вас в кіно.
І я їй дуже вдячна. Хтось каже: що ж воно таке – дуже сентиментальне таке кіно. А я вдячна Оксані, тому що вона пропонує мені цікаві ролі, і я намагаюся їй їх чесно відпрацьовувати.
Вам коли-небудь хотілося у своєму житті просто сісти і поплисти кудись – від мрії чи за мрією?
Не можна. Я дуже реальна людина і завжди я комусь потрібна. Так я була потрібна татові і мамі. Тато у мене був без ноги, мама була моя паралізована, брат у мене був паралізований, один брат зараз просто на моєму утриманні – якщо я, не дай, Господи Боже, не привезу йому їсти абощо, то він умре з голоду. І коло мене завжди є люди, яким я повинна допомогти. Не до мрій. Але чим більше не до мрій, тим більша має бути мрія.
Велика сім’я, велика відповідальність. А як людям сьогодні зберегти сім’ю?
Любіть! Тільки любіть, і любіть так, щоб не рахувати своєї користі!
Що ви цінуєте в коханні?
Півтора роки тому я втратила чоловіка. Він пішов з життя, Кость Петрович Степанков, народний артист Радянського Союзу і актор український всіма фібрами своєї душі, мудрий чоловік і моє життя. Ми прожили з ним 46 років, і не вистачило тільки 4 років до золотого весілля, якого він чекав. Він дуже-дуже багато про це мріяв. Мабуть, не можна мріяти так сильно – воно тоді не виходить. Це було дуже тяжко, тому що наче пів серця так одрізали – і нема. Дуже важко жити. Цю половину серця заповнили мої діти і онуки, стали біля мене щільненько і не дали мені впасти у відчай. І більше того, вони надихнули мене на те, щоб я використала свої щоденники, щоденники своєї донечки, особливо щоденники останніх двох місяців, годин і хвилин життя Костя Петровича. І я написала книжку «Мій Костя». Думаю, що через місяць-півтора буде вже презентація її. І немає такої ролі в моєму житті, - яку б я чекала так, як я чекаю цієї книжки. В книжку ввійшло наше листування. Він до мене звертався: «Птаха», - і я до нього: «Птах». Тут листування птахів. Катя знайшла листи п’ятдесят шостого, сьомого, дев’ятого років – отих ще років, наше листування, наше кохання. Знаєте, ми з Катериною – трохи поети. У нас вийшла збірка «Мамині молитви», куди увійшли вірші мого Костика, сина старшого, Каті і мої. І ще у нас є російськомовна книжка «Целую голос твой» - це цитата з Катерининого вірша. Так що ми щось таке робимо, нехай воно аматорське, але в сім’ї професійні відносини між нами –і це страшенно полегшує життя. Просто кожен має свою роботу, творчу роботу, і ми поділяємо її одне на одного. Оце бачите, яка довга відповідь на кохання. Мабуть, це і є кохання, тому що з Кость Петровичем ми прожили в паралель, ми майже ніколи не пересікалися, бо коли він працював – я йшла в допомогу в сім’ї, а коли я працювала весь час – то він був допомогою сім’ї. Отак паралельно ми пройшли ці два життя і пронесли це кохання. Було важко. Кость Петрович казав, що дуже важко жити, коли люди не розуміють одне одного, жаліються люди на це, але ще важче жити, коли розумієш одне одного до кінця. Ми розуміли одне одного до кінця, і було від цього не легше жити, ніж тим, хто не розуміється на цьому. Було дуже важко, але я б віддала все, що взагалі можливо, щоб це було так, як воно було. Тому що кохання приходить до кожного своє, не повторюється ніколи, ні купити його не можна, ні продати – нічого не можна зробити. Воно або є, або його немає.
Ваша вистава – це великий спогад. А що ви любите згадувати у своєму житті?
Я пишу зараз… Я так кажу, що пишу, але ж я не письменник, але все-таки, написавши про Костя Петровича, я в ці спогади повернулася і тепер пишу книжку, яка буде називатися так: «Адда» - два «д», одне перекреслене, і написано: «Исправленному верить». Пишу російською мовою, тому що всі в сім’ї говорили російською. Ми з міста Глухів Сумської області. Я, згадуючи своїх рідних, згадую їх російськомовними. Я почала писати українською – а воно неорганічно. Ще й «Исправленному верить». Тому що мене назвали Адда. Мама упала в обморок, сказала: «Що це таке? Ідіть виправте!». Вони прийшли, перекреслили «д» і написали: «Исправленному верить». У мене є така метрика. Про це я пишу книжку, і це – тільки спогади, і не про себе, а саме тато, мама, в мене була «белая бабушка», «красная бабушка» и «черная бабушка». В кого ще буває таке? І стільки смішного! Я звертаюся до людей, коли з цього приводу говоримо, кажу: «Згадуйте і не вигадуйте нічого, згадуйте і розпитуйте про бабу, діда, брата, дядька – всіх-всіх-всіх, тому що куди ти не ткнешся, там скрізь цікаво. І якщо ти не зробиш цього – воно умре і ніхто не буде знати.
У вас стільки гумору, радощів, життєрадісності, стільки енергії…
А це наша українська хитрість. Українські жінки дуже хитрі - ні, це не хитрість, це природа така наша. Легше бути доброю і веселою, ніж злою і сумною. Українці не можуть бути розчарованими. Щось не вийшло – берись за іншу роботу.
І наостанок, Ваші побажання херсонцям.
Нехай вас бог береже, будьте щасливі і здорові. Із святом вас всіх закоханих, тому що Антон Павлович Чехов казав: «Влюбленность указывает человеку, каким он должен быть». Будьте закоханими все життя!

Лариса Жарких
2006