Фольклор – це нереалізовані таланти

Він говорить українською, носить вишиванки, вважає себе націоналістом і може розповісти багато цікавого. Віктор Іванович Кисіль - музикант, етнограф, викладач Херсонського музичного училища, художній керівник та диригент оркестру народних інструментів, заслужений працівник культури України. Він збирає народні пісні, оркестр, яким він керує, їх виконує – і справляє сильне враження. Тож темою розмови і став фольклор – справа, якій він присвятив життя.

Василю Івановичу, коли Ви зацікавились фольклором? І чи не було у сфері Ваших інтересів спочатку іншої музики, наприклад, джазу?
Я змалечку почував себе в якійсь опозиції. Пам’ятаю, коли в першому класі сказали заспівати пісню - я заспівав «Стоїть гора високая». З мене всі сміялися тоді - я в російській школі навчався. А вчителька похвалила. Потім, коли ти українець – куди ти попрешся? Що в тебе осталося, крім фольклору? Викладачем української мови – це останнє, найгірше, що було в ті часи. А це треба зберігати якось, поки в нас фольклор ще був. Та я аматор, освіти в мене спеціалізованої фольклористичної немає.
А яка є?
Київська консерваторія – народні інструменти, диригент і виконавець. Проходили фольклор, ходили в експедиції – але то так, чисто по серцю. Та я радий, що не науковець, тому що то наука ця дуже непевна і спекулятивна. Як і історія зараз. Тепер науковці навчилися аналізувати, препарувати, класифікувати – а читати нічого за розумними словами. Тепер у фольклористці все є – окрім фольклору.
А самі-то збирали фольклор де?
Тільки на Херсонщині. Коли був на Західній Україні, на трьох фестинах бойківських, звичайно, і там писав. Треба обов’язково їздити. Там наковтаєшся повітря – і вже зажимів нема. Тому що розмовляти іншою мовою в іншомовному середовищі – це зажими. Ми починаємо якоюсь мовою сукняною говорити, неживою. Це складна ситуація, вона, на жаль, недослідима. В мене колектив вже нащо національний – а й вони по-російськи між собою...
Мовна проблема?..
От я по селах був – росіяни по-українськи в селах говорять, українізуються – це природній процес. Наші села на 90% українські. Їду у Галаганівку – українська мова, приїжджаю до Дарьївки – вже наполовину російська, в Херсон в’їжджаємо – уже всі росіяне. Люди не роблять з цього принципу. Української мови нема в Херсоні – ні преси, ні в кінотеатрі, ні в філармонії. Щоб існувала мова, потрібно середовище - а його нема повноцінного. Село гине, село знищене, села нема – а село постачало українське. От і я у своє село (я з Маячки Нової) стараюсь не показуватись, бо мені тяжко це бачити, як вся рідня вже російська повністю. Крім того, були такі, які просили, щоб «вас здесь не было – едьте к себе туда в Бандерщину», – це постійно ми чуємо. А по метрикам, сім моїх поколінь тут поховано (старших метрик і записів нема, тому що Катерина їх всі спалила, разом з татарськими архівами, і довести, що я тут 33 покоління – не можу). А 7 є. І тікати мені нічого. Ми тут були, є і, дасть Бог, будемо.
Старі люди, в пам’яті яких збереглися старовинні пісні, радо ділилися з Вами?
Коли я щось знаю і я йому знаю вартість, я обов’язково буду радий, коли хтось його послухає. Із задоволенням співали мені, виспівували все своє. Фольклорна нація – це нація, в якої немає інтелігенції. Людина могла б стати Моцартом чи Бетховеном – але осталася Бєляєвою із села Катеринівка, і нікуди вона не пішла, нікому вона не потрібна. Не найшлось би ото Сошенка чи Енгельгарда – і остався б Тарас Григорович пасти воли, так би і вмер. Не всім же Господь так посміхається. Фольклор – це таланти нереалізовані. Там, де є перехід від нижчих щаблів до вищих, там фольклору нема – талант помітять. А у нас є фольклор.
Матеріал збираєте самостійно чи студенти допомагають?
Зараз уже і не збираю. Свого часу працював в будинку народної творчості – тоді, за Радянського Союзу, давали кошти на відрядження. Привозиш матеріал - а його викидають. Але треба було виконувати план. Потім працював в музеї краєзнавчому, в обласний бібліотеці, тому що фонд великий, треба було його складати. Зараз я працюю з дітьми. А потім все це треба якось устаткувати так, щоб їм можна було якось користуватися.
На цікаві знахідки везло?
Мені якось бог давав. У Верхніх Сірогозах одна жінка років під 80 мене навчила пісні про кукушку. Це рідкісна пісня, напевно, з розряду троїцьких або русальних - отак мені повезло. «А як же ж ви пам’ятаєте?» - «А я маленькою працювала коло старих бабусь…» В принципі, везло.
Час для фольклорних експедицій ще не втрачено?
Час минає. Ми, як і Європа вся, вже виходимо із того фольклорного середовища, уже нема ні одягу саморобного, ні пісень. Але ми на Херсонщині якимось ще чином залишили ті пісні тисячолітньої (а може, і трьохтисячолітньої) давності. Час іде. Якихось консервуючи моментів немає. Якби була державна політика, як у Японії, де зберігають свій національний театр… Колись ми це регулювали, а тепер практично держава відсутня. І культурна політика відсутня. Тепер у кого гроші є, хто платить, того і слухають. А такі, як правило, не у провінції. Там багатих українців я не бачив, а якщо бачив багатеньких, то вони скупі. Судить не будемо. Колись буде і в нас еліта – треба вчитися, здобувати освіту, дітям давати. А поки що ми далеко не передові. Може, по масі нас більше, а в представницьких органах нас немає. І нема до кого навіть звернутися.
От поставили хлопці пам’ятну дошку фольклористу Грабенко (Конощенко) - чорна, мармурова, прекрасно виготовлена - на якійсь церкві с краю Херсона. Хлопці, та чого ви не підете до влади, не почепите дошку там, де він жив – є будинок на вулиці Малороссійській, тепер Українська. Мені здається, що люди щось роблять тільки щоб прославитись. Дякую їм, що вони все ж це зробили, але при чому ця церква до Грабенко (Конощенко)? А він був найкращий кореспондент для Миколи Лисенка, випускав пісні десятками, очевидно, що це якось іще і платно було, він умів це зробити, був ще підприємливий. Є стенд про нього в краєзнавчого музеї. Але про його увічнення ніхто не ставить питання. І я теж не ставлю. Один раз прийшов до зама Сальдо – мене не прийняли.
В піснях нашого регіону є якісь родзинки?
Є і загальне, є і регіональні відмінності. Наприклад, я простежив весільні пісні як міг від Осокорівки до Кізомиса і далі до Станіслава, од Ушкалки до Лазурного. Інтересні закономірності. Північ чомусь древніша, там тирхорні пісні, п’ятистопні, з рідкісними гуканнями магичними в кінці – баби воють. Правобережні і лівобережні різні, але на лівому березі в Рогачику теж триголосні – надзвичайно древні наспіви. Рідкісні для України чотирьохголосні у нас збереглись – Пролетарка, Великі Копані, Каїри. Цікаве російське село Нікольське – там теж переважно чотирьохзвучні українські, адже це був центр паланковий козацтва. Козаки були вигнані, потім переселили туди старообрядців - росіян з Тамбовщини й Курщини, але весільна традиція залишилася українська. Жінки співають зикінськими голосами – теж рідкісне чотирьохзвуччя. Антонівка, козацьке село Широке – симбіоз, поєднання з Київщиною, поміщик привіз як спадок з Черкащини. Цікава Федорівка, коло Дарьївки, – дивлюсь, а звідти родом автокефальний єпископ. То там навіть був осередок церковний. Те ж саме співають років 200 про Хмельницького там – я ці пісні зустрічаю на Волині. Виявляється, там був осередок культурний, якому «пришили», що він осередок УПА (це я дізнався тільки 2-3 роки тому). А доти не міг зрозуміти, чому воно там появилось. Питаю, чи є у вас пісні другої світової війни – вони заспівали. Отак фольклористика як допоміжна наука може допомогти історикам. І оця «Кукушка», що Голощапова співала в Верхніх Сірогозах - а чисто російське село. Курські з Нової Маячки довго носили кокошники, все це є на фотографіях. Було це ще в 50-60 роки – і завмерло. Шляхтяни в нас є – села з Київщини, там весілля більш сучасне – католицька шляхта потім частково була переведена в православ’я – це рештки колишніх уніатів, які були Миколою І насильно «розділені»: або ти уніат – робись поляком і ходи в католицький костьол, або залишайся українцем, але будь православним. Після останнього польського повстання видно вирішили розрідити ті села і частину переселили сюди. Мова українська – пишуться поляками (бо тоді ототожнювалися з конфесією – нація ж більш пізнє формування). Отакі інтересні моменти у мене були.
Коли мені доручили монтувати весільний блок, працював у селі Козачі Лагері, яке ще є на картах Нової Січі називалось Лотри, тобто Бандити. До того я не мав доступу до цих людей 10 років. Бабусі надто старенькі, страшно було, везли швидку допомогу. Але вони якось пішли назустріч і ми це весілля зробили. Одні кажуть, що це саме хороше було, інші, що саме ганебне. Я вже звик до цього. Скандал – це краща реклама.
Ще в нас, крім весільної, є традиція розспівних протяжних пісень. Батьківщина їх – це ми, мені здається. Самий крайній південь області дуже розспівний – там одне слово тягнеться, тягнеться… Є теорія така, що музика наслідує пейзаж... коли нотками напишеш – це рівнина отака виходить. А наші старовинні пісні дуже складні, хоча і швидкі. А от на Галичині багатоголосся складного немає – там все зводилось до коломийки. Старовинні пісні осталися в підстепних селах – Кардашинка, Музиківка, але майже немає вже там – через складність свою, мабуть.
Чи має значення для Вас мова пісні, національність носіїв?
Я усе збираю - не тільки українські пісні. Вважаю себе націоналістом, але шаную всіх. Тільки націоналіст може зуміти зберегти своє рідне і розуміти йому ціну. Євреї боялися створити фольклорний колектив – я його створив, так воно трапилось, поїхав в Сейдеменуху, де вони були зселені (нинішній Калініндорф) – а там 2-3 сім’ї, і все. Пошукав інших, знайшов в Херсоні. Тут «відлига» - уже за це не розстрілювали, хоч могли ще з роботи вигнати. І ми створили ансамбль. Старі люди плакали, тому що давно не співали, почали його співати, і одбою не було, тому що страшенно талановиті всі. Правда, потім я пішов звідти (я другої нації, а винна завжди в біді інша нація) – і ансамбль потихеньку зник. Хотів би я створити ансамбль у Маячці - там курська традиція і голоси такі! В великому театрі з Маячки співали, у Бабкіної зараз співають. Та зараз вже не знайдеш тих весільних пісень – померли вже років 10 останні бабусі. Я вже не кажу про пісні взагалі екзотичних груп – бойків, це крайні Карпати. 60 років як їх виселили. І виселили не по-сталінськи, надто вже брутально, але дозволили їм селитися купно, з кумами-братами, зі збереженням родинних зв’язків. Це село Зміївка, три села звідти більш таких волинських, ніби як містечкова культура там галицька.
Чим відрізняються пісні переселенців?
Чим далі ми просуваємось на Західну Україну, тим менше питома вага вокального фольклору. Пісень менше – більше скрипкової інструментальної музики. Доходить до того, що на Гуцульщині і на Бойківщині це переважно коломийка. Декілька мотивів є – ну, 12 – це же не 220, як у нас - і все. Зате скрипка що ти хочеш буде грати. Там абсолютно інше все. Тексти весільних пісень, правда, на диво подібні є, а мелодика, структура вірша інша.
На чому зараз тримається Ваш інтерес до фольклору?
У мене ж фольклорний ансамбль! Раніш у нас було як: народні відділи всі грають на балалайках і домрах (хоч домра створена в XIV віці із мандоліни). І так воно лишилось по сей день. А чому? У нас скрипка, у нас бандура. А ну я зроблю, а ну спробую. А програм нема, міністерство грошей на це не дає. На домру і балалайку є - а на скрипічні оркестри немає. Та й у нас як звикли: менше мороки – більше грошей. А в мене тепер в колективі є репертуар. Інструментальна традиція – переважно галицька, західна, і вимірла нинішня тут, що я встиг схопити – я з тих творю репертуар свій. Тому я зацікавлений в записі таких пісень. І з’являється часом божевільна ідея: а може, все воно вмерло не своєю смертю, а може, можна реанімувати – а ну, я спробую...
Чи можна видати пісні, зібрані Вами?
Ще треба мені попрацювати, зробити хоча б першоджерело. А кому воно потрібно – не скажу. Зараз видає той, у кого гроші є. Яка мета того збірника: тільки довести, що ми були – можливо, і так. Для історії – у нас же попалені що літописи. Та хочеться, щоб було. В усякому разі, фольклористика європейського значення у нас була. Потім знищена при Сталіні – але ж була. Бо ж все національно свідоме йшло в фольклор. У нього один був оазис – більше вони нікуди не могли піти. Я зараз цілей особливих і не ставлю – вже не той вік. Просто працюю. Бо подобається. По любви. Любов мене веде.

Лариса Жарких
Фото Игоря Бойченко
2011