Його вважають культовим українським автором (хоча сам він зізнався, що не впевнений, чи знає значення цього слова, але йому було б приємно, якщо б хтось назвав його культовим письменником). Його багато читають і в Україні, і за її межами. 12 квітня він удруге за своє життя приїхав до Херсону - представляти щойно написаний роман під назвою «Таємниця». Невеличкий зал літературного музею ледве вміщував усіх бажаючих поспілкуватися з письменником. Йому задавали безліч питань. Його навіть запрошували оспівати Херсонщину та оселитися в хатинці у наших плавнях. А наприкінці зустрічі до нього вишикувалась жива черга шанувальників – черга до Юрія Андруховича, черга до живого класика

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ:
ЧИ Я СПІЛКУВАВСЯ З ПРИВИДОМ?..

Про написання «Таємніці»
Ця історія до деякої міри сповнена містики. З весни 2005 до травня 2006-го я прожив у Берліні. У мене там була стипендія, і я планував написати принаймні один роман. Але виникали якісь перешкоди, аж поки не настала повномасштабна криза. Коли настає криза, я передусім перериваю цей процес, але в цей момент з’являється дуже серйозна спокуса – знищити все і почати щось інше. І в цей момент, коли я вагався, мені трапилася людина – німецький журналіст. Він уже певний час добивався зі мною зустрічі, він придумав такий проект: ми з ним маємо разом провести сім днів, і кожного дня він буде дивитися мені в очі, ставити запитання, я буду відповідати, а він усе це буде писати на диктофон і потім колись видасть книжку. Велике-велике, довге-предовге семиденне інтерв’ю. Я не почував себе комфортно в цій ситуації, як міг відбивався від цього. А він писав мені електронні листи, потім добув мій телефонний номер, і знову і знову про себе нагадував. Таке було враження, що йому достеменно відомо, що роман мені насправді не пишеться. І от, в березні 2006 року, коли уже мені стало зрозуміло, що я мушу зробити перерву надовго, я погодився з ним зустрітися. Звали його Еґон Альт.
Про примарність Еґона Альта
Мене дуже часто питають, чи існував він взагалі. Найцікавіше те, що я зараз і сам не зовсім в цьому упевнений, якби не ті сім днів, яки ми провели разом – але я не думаю, що в мене була якась семиденна галюцинація. Я нещодавно мав в Києві розмову з відомим телеведучим Юрієм Макаровим про цю книжку. Він встиг її прочитати і каже мені: «Може, Вам вдалося б нас обдурити, що такий журналіст справді був, якщо б ви підібрали йому якесь нейтральне ім’я, не таке абсолютно промовисте». Я кажу: «А що ж таке в цьому імені?» - «Це ж alter ego – друге я». Це було відкриття для мене. Я зараз припускаю, що він міг грати зі мною в цю гру – стати моїм «другим я» - і вигадав це ім’я спеціально. Може, тому, коли він загинув у аварії, я і могилу його не знайшов там, де мені казали, що він похований. Як бачите, я сам починаю сумніватися в його існуванні. А, з іншого боку, це означає, що сім днів мого життя кудись вилетіли, випали, і невідомо, що насправді відбувалося, що я робив – чи я спілкувався з привидом, чи з якимось двійником... Мені трохи страшно про це думати, тому для самозаспокоєння я повторюю: він був, він приходив...
Про нецензурну лексику
Мій приятель Віктор Неборак з роками стає все більш поважною людиною – професор університету, батько трьох дітей, ревний греко-католик. Я попросив його бути ведучим львівської презентації, тому він прочитав цей текст раніше за інших, і в телефонній розмові каже мені: «Це вже пізно зараз виправляти, але… Може, я став пуристом, але ж ти міг не завжди, а в найнеобхідніших місцях вживати цю брудну російську лайку. От ти ж хочеш продати нам усім, що, мовляв, ви німецькою мовою розмовляли – звідки ж там матюки беруться?» Я пояснював йому, що це вже мій перекладацький прийом: німецькою мовою все це було настільки концентровано, сильно – не дивно, що я шукав відповідність в якомусь брутальному слові. Але після його зауваження я став перечитувати - і мені починає здаватися, що десь так, забагато.
Про поезію та вік
В 22 роки мені здавалося, що 30 – це недосяжно, взагалі, краще до цих років не дожити. Але якщо вже дожити і дійсно бути таким старим, 30-літнім, то вірші продовжувати писати в цьому віці – це просто соромно. Соромно тому що поезія – це виключно молодість, перший дотик до всього, перше пізнання – ну що ти можеш людям сказати, коли тебе вже 30? Насправді, це не було серйозно, насправді, я жартував. Але за кожен жарт треба відповідати, і коли мені виповнилося 30, вірші справді від мене пішли. Їх ніби хтось забрав, вони мені перестали писатися. Останнє, що було в мене на той час пов’язане з поезією, - це мій перший до сьогодні приїзд до Херсону. Я тут був десь у жовтні 1990 року, і після повернення до Москви – я тоді вчився в московському літінституті - я написав останній цикл віршів «Індія».
Про початок творчості
Починалося з того, що я стояв над Чорним морем. Мені було, здається, 16 років. В цей момент я подумав, що добре почати би писати вірші. І через кілька тижнів, повернувшись з моря, я написав перший вірш. Ніхто на світі не повинен був знати, що я пишу, я переховував їх в альбомчику – він називався «Альбом для стихов» - уже з цієї причини хотілося туди вірші вписувати. І десь коли я половину цього альбомчику написав своїми віршами, я став собою страшенно пишатися.
Про поезію та міфи
Я з німецькою телевізійною групою приїхав до Львова – 2005-го вони знімали фільм про місто, яке я їм показував, для одного з телеканалів. Ми відвідали і цвинтар, де поет Антонич похований. Колись студентами ми знайшли його могилу - там був звичайний хрест, а на кінець дев’яностих був поставлений пам’ятник з якогось металевого сплаву. Я прокрадаюся на це місце, де його могила – і раптом обрубок шиї: пам’ятнику спиляли голову. Мій природний шок, на погляд телегрупи – це найсильніший з кадрів фільму. Злодії вкрали метал, не знаю, за скільки вони там його продавали – це справа дрібна. Але мимоволі напрошуються міфологічні образи. Орфеєва голова пливла Дунаєм і продовжувала співати, навіть будучі відірваною від тіла…
Про співпрацю з «Мертвим Півнем»
«Мертвий півень» як гурт виник десь у році 1989-90-му. Я спеціально для них не писав слова, на той час вони користувалися моїми текстами з тих збірок поезії, які уже були опубліковані. Мені це було дуже симпатично, і багато разів ми робили разом якісь акції – я читав вірші, вони співали. Але я ж у 1990 році перестав писати вірші, а вони все створювали нові пісні на мої слова - на ті слова, які не були новими для мене. Мене це починало навіть злегка дратувати. В 1999 році я знов почав писати вірші і назвав нову збірку «Пісня для Мертвого Півня» - там такі вірші, які на музику покласти неможна, мовляв, от вам «подарунок». Але вони попри це записали свою платівку. На ній є дві або три пісні, які мені подобаються.
Про Шевченківську премію
Я відмовився свого часу бути номінованим на неї, відмовлявся і в зв’язку з тим, що вона дуже-дуже одержавлена і являє собою пряме безпосереднє віддзеркалення того, що відбувається у державі. Ця премія, на мій погляд, має бути незалежною від державних структур і повинна присуджуватися рішенням винятково незаплямованих авторитетів, а не являти собою щось на кшталт живої черги, в яку просто встали автори. Коли в 1997 році мене вперше номінували, я зрозумів, що це мені такий дзвіночок, сигнальчик: будеш добре поводитися - і років через п’ять ти її отримаєш. Тобто, ми тебе будемо періодично в цю чергу ставити, її будуть інші отримувати, але врешті-решт і ти. Це, власне, передусім і змусило мене до такого демаршу. Я думаю, її нічим вже не порятуєш, бо держава її здасть. Але можна було б створити ще якусь премію, не залежну від держави, яка була б теж національного рівня, національного масштабу. Але це, швидше, запитання до якихось культур-менеджерів.
Про своє життя
Останні роки я більш часу провів за кордоном. Випадково склалося так, що я мав одну довготривалу стипендію у Німеччині, потім через чотири місяці - у Швейцарії. Минулого року я був в Україні півтори місяці. З 2 березня цього року я вже повернувся на довше.
Про можливість еміграції
Найвагоміша для мене обставина полягає в тому, що сьогодні в Херсоні, завтра в Одесі, але переважно все ж таки в Івано-Франківську - є постійне відчуття удома. Можливо, для когось з письменників емігрувати – це набагато продуктивніший стан, мені розповідали про таких. Але це не мій випадок. Якщо чесно, мені подобається їздити, мені подобається там бувати, але ж мені не менше подобається і повертатися. Якщо б у мене була можливість тільки перебування там, то я не знаю, як довго би я витримав.

Лариса Жарких
Фото Лізи Жарких
2007