Радченко Лариса

ХЕРСОНСЬКИЙ СПОГАД
крила ластівок ріжуть твій день на шматки
у бетонних корсетах затиснені груди
місто кольору каменю світла і бруду
так пасує тобі хоча ти не такий

шлеш прокляття холодній своїй чужині
і ревнуєш нервуєш вибльовуєш душу
маневруєш в пісках повних сонця і мушель
і в ночах повних розпачу і кажанів

мов коньяк випиваєш свої вечори
з тебе місто висмоктує сон (зауважив?)
натискає на серце – цей змучений важіль –
і здіймає зірки на дахах догори

крізь бетон прокладає дорогу ріка
чиста мокра білизна – сукенки будинків
в твого міста обличчя жорстокої жінки
що тобі дорога й одночасно бридка

загрузаєш все глибше в свою самоту
це тобі не Тернопіль не Львів і не Франик
твоє місто знесилює бранців і бранок
які гинуть, як ластівки – все на льоту

ПІТ І ПІСОК (ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА)
піт і пісок твої губи сухі і солоні
піт і пісок моє тіло сухе і солоне
ми будівельники вежі в святім Вавилоні
в місті де біла земля і вночі не холоне

теплі долоні шершава поверхня цеглини
тихо додолу спадає зітліла одежа
порох до пороху потім і глина до глини
тіло до тіла ось так і будується вежа

в небо злітають стрімкі гострокрилі лелеки
час шурхотить у клепсидрах розжареним змієм
сотнями гинуть раби не витримують спеки
вчора помер мій коханий а я ще не смію

хочу торкнутись губами сухими мов листя
тіла твого що написане в бронзовій гамі
марячи тим як в тінистому східному місті
ми виногрона холодні давили ногами

вежа упала додолу сьогодні опівдні
вісім сестер моїх вкривши камінням й пісками
о міднокосі мої як без вас мої рідні
скоро і я в цій пустелі поляжу кістками

всюди гортанні склади чужоземної мови
вісім братів моїх взяли у рабство чужинці
як мої рідні без вас о мої чорноброві
як мені вижити крихітній зламаній жінці

піт і пісок твої губи сухі і солоні
піт і пісок моє тіло сухе і солоне
будь же ти проклята вежа в святім Вавилоні
в місті де біла земля і вночі не холоне


ЛІРИКА
знаю лірика це патетично
але очі мої вже сухі
зустрічаємося по дотичній
розмовляємо наче глухі

випадково зіткнувшись думками
затинаємося мовчимо
я збираю з долівки руками
гострі скалки твоїх слів чи мов

будеш вперше і вдруге і втретє
в мого тіла кохання просить
ти прямих паралельних перетин
а я крапка чи точка роси

я сльозою в тобі вистигаю
недостиглою зіркою стигм
я достигнути все не встигаю
і ти також напевне не встиг

що до чого з’ясується згодом
хто до кого прийде навесні
а тепер я даю тобі згоду
на появу у моєму сні

жовтим вальсом хитнуться берези
в сутінковому світі тіней
я благаю приходь нетверезий
ти тверезий не любиш мене

НІЧ НЕСКІНЧЕННА/ПОДІЛИМО
ця ніч нескінченна це ліжко не ширше ніж лезо
на чатах стоять вартові спорожнілих пляшок
на кожне «я знаю» знайдеться своя антитеза
на кожного янгола – свій призабутий грішок

послухай давай-но поділимо місто по-чесному
тобі – всі рок-клуби мені - всі стріп-бари
тобі – всі готелі химери примари
мені – всі калюжі наплакані п’яними веснами

ця ніч нескінченна як сповіді п’яних коханців
я струшую попіл вишневий з твоїх підвіконь
а ти носиш персні – по десять на кожному пальці
і очі фарбуєш подібно до давніх ікон

послухай давай-но поділимо спогади порівну
тобі – голу площу мені – алкомаркет
тобі – жовті вікна що схожі на марки
мені – крила вітром сполоханих бронзових воронів

ця ніч нескінченна тумани стоять на балконах
ми маємо пиво пігулки цигарки і блюз
ти мариш усе про польоти з клітинок віконних
а я тебе зовсім не стримую бо не боюсь

послухай давай-но поділимо помилки надвоє
тобі – твої фотки мені – мої тексти
тобі – мої очі білявої бестії
мені – твої ночі налиті безсонням і кавою

ця ніч нескінченна вогні кольорових бігбордів
холодні обійми бруківки в які упадеш
зі скреготу гальм вибираємо ноти акордів
ти рушиш до світла заплющивши очі? я теж

послухай давай-но поділимо зиму по-білому
тобі – грудень січень мені – тільки лютий
тобі – всі маршрутки мені – всі маршрути
давай-но поділимо зиму давай-но поділимо

ПОРИ РОКУ

ВЕСНА
безхмарний. безмовний. безмежний.
беззбройний. безсилий. бентежний.
березень безперестання
перша – єдина – остання
дорахуй до ста
крок вперед з моста
авітаміноз і анемія
безладдя. безлюддя. німію

квітень –
суцвіття доріг
квітень –
квиток в один бік
коти на осонні
квітневе безсоння
квилить сполохана птаха
квітень-утіха? чи квітень-невдаха?

правдивий. прадавній. і правий
трамваї по знайомій траєкторії
травмований транспортом травень
трагедія або історія

ЛІТО
червнева червінь черешень
черпай
я рву чернетки – геть!
на небі сонце як мішень
стріляй
не влучила ледь-ледь

хвилі печалі, мовчання і реготу
легкі? леткі? лихі?
спокуси? сни? гріхи?
повні легені липневого леготу

момент – це вічність. літо – це момент
важкі, нестерпні
серп місяця у серпентарії комет
серпанок серпня


ОСІНЬ
врозріз. врозтіч. врукопаш
вроздріб. розпач. наш – не наш
визрів в виноградниках
осінній вечір-велетень
нема потреби в радниках
вибагливий цей вересень
вередливий. верескливий
теплі зливи. сині сливи.

жоржина
журавлина
і журба
в жагучого жовтня у жмені
жадоба
чи жалоба
чи ганьба
зашиті в таємній кишені
і журавлі над полем жита
невже життя уже прожите?

лиши
мене
лише
одне
листопад –
листоноша
і лицар спалених мостів
для нього непосильна ноша
моїх листів


ЗИМА
гранітна гравюра
замерзлого моря
не знести морозу –
грудневого горя
сотні слів – сотні лиць
і сніги. і сніги
горизонт горілиць
холоди – вороги

у сітці січня
сиве сизе місто
не срібне намисто
не довга, не вічна
зима
зима є?
німа
немає
зима
зимую
сама
сумую

лютневе люте лихоліття
лляне волосся на плечі
замерзле посивіле віття
до вікон хилиться вночі

(выравнивание по правому краю: V)
ХІТЬ ЧОРНА – МИ ВІЧНІ
щонічні збіговиська диких жахіть
на попіл мене перемелють мов жорна
хіть
чорна

пекельні вогні міріадами свіч
злий місяць що душу здіймає на вила
ніч
біла

троянди твої – лиш колючі дроти
бо пристрасть уже не нагадує вихор
ти
лихо

нехай відспіває нас крик солов’я
хоч подих твій досі блукає в волоссі
я
осінь

стоптали земну і небесную твердь
по всіх закапелках шукаючи бога
смерть
довга

повітря мов скло розбиваю грудьми
лечу і волаю закляття магічні
ми
вічні


МОЄ МІСТО ТИРЕ ТВОЄ МІСТО
кожна рисочка траси на Київ
закарбується в стопи й колеса
гострий погляд опущені вії
теплі очі розбурхане плесо

телефонні розмови нитками
нас і наші міста прошивають
крила янголів стали квитками
такі янголи не виживають

вони гинуть в мереживі колій
задихаються в трунах вагонів
вони знають пронизливість болю
й передсмертні судоми агоній

поміняю квитки знов на крила
заховаю старанно під одяг
ця дорога мене підкорила
на пероні чекаю на потяг

півжиття у обіймах вокзалів
і чужа проштампована постіль
пам’ятаєш ми завжди казали
приїжджай ні додому ні в гості

мого потяга вихор сталевий
мчить крізь ночі скорочує відстань
місто Кия тире місто Лева
моє місто тире твоє місто

МЕТЕЛИКИ
прожити життя – відцвісти – до старечого віку
летіти до тебе а значить летіти до світла
крізь голих дерев кострубаті розпатлані мітли
метелики завжди летять до запалених вікон

а ніч як окріп вистигає без тебе холоне
зігрітись чужими руками? запарити чаю?
я холод цей пучками пальців на дотик вивчаю
метелики завжди летять до відкритих долоней

в готелях й гуртожитках гублячи значення дому
живу задля миті з тобою єдиної миті
тонесенькі крильця розшарпує західний вітер
метелики завжди летять. а куди – невідомо


ХІТЬ ЧОРНА – МИ ВІЧНІ
щонічні збіговиська диких жахіть
на попіл мене перемелють мов жорна
хіть
чорна

пекельні вогні міріадами свіч
злий місяць що душу здіймає на вила
ніч
біла

троянди твої – лиш колючі дроти
бо пристрасть уже не нагадує вихор
ти
лихо

нехай відспіває нас крик солов’я
хоч подих твій досі блукає в волоссі
я
осінь

стоптали земну і небесную твердь
по всіх закапелках шукаючи бога
смерть
довга

повітря мов скло розбиваю грудьми
лечу і волаю закляття магічні
ми
вічні


СНИ-НЕ-ПРО-ТЕБЕ
я б’юся холодним чолом у посріблені гонги
ти плачеш пиячиш і граєш ночами у кості
а сни-не-про-тебе на стелі розклали шезлонги
і палять цигарки і струшують попіл у постіль

розпластана ниць на своїм простирадлі брудному
я схожа на пляшку пусту п’яний подих і осад
а сни-не-про-тебе в пітьмі сновигають по дому
і рвуть мої сукні і б’ють порцеляновий посуд

дванадцята спроба заснути завершилась крахом
ця ніч зшита з клаптиків з дотиків наче із латок
а сни-не-про-тебе безсонням вологим і страхом
за тіло твоє незрівнянне збирають податок

а де наше літо? де яблука? танго мілонги?
ти відстань я вічність ми сон але спогади ранять
бо сни-не-про-тебе на стелі розклали шезлонги
і палять цигарки і струшують попіл у пам’ять

ХОЧЕШ СКАЗАТИ СЛОВА
хочеш сказати слова – мусиш стати на котрусь із шибениць
потім на шиї мотузку затягне пожадлива публіка
з твоїх очей чорнокрилі метелики зграями вивелись
з твоїх очей залишилися отвори – дірки від бубликів

я застелила підлогу своїми старими коханцями
хочу сказати слова – тим паркетом безжально ступатиму
спалахи тіла торкаються спритними спраглими пальцями
погляди тіла торкаються спалахами кострубатими

стежать прожектори так кровожерливо кажучи «он ви де!»
з їхніх засмучених засклених сонць два промінчики вибились
хочеш сказати слова – мусиш стати в неділю до сповіді
хочеш сказати слова – мусиш стати на котрусь із шибениць