|
 |
|
| |
Бойко Оксана
* * *
Язики пробують усякі курива.
Коктейлями, віскі та ромом налиті їхні черева.
А наші…
гулятимуть вальсом простими міськими районами,
тротуарами і бездоріжжям. Ми…
Тортурами чищені й війнами.
Брами ж відчинені задля вас.
Кисіль пливтиме по вулиці
та небо якесь таке понад хмарами.
Життя снує безоднями, глухими тихими пустками.
Очі собі врізаються у глупі кострубаті сутінки.
Спальні райони розбуркані, підвали хничуть розстебнуті.
Казатимуть із мегафонів – Алісу у задзеркаллі загублено!
Нічними міськими підземками!
* * *
Ранок. Наступний і ще один ранок
ранить нас своїми раннім буднем.
Ми хочемо сонця.
Ми! Хочемо! Сонця!
А сонце пірнатиме дельфіном
у зліпки небесні засніжені,
тьохкатиме вітер із літа крізь райдугу.
Ми хочемо стати несталими,
критерії стримані зрушити,
конфетті вибухати із чоловічих голів одурених,
п’яними фразами, фазами, недолюбами,
перелюбами хочемо.
Погляньте,
вони медузами розповзлися
на розпеченому камінні точеному.
Не горгонами і горгонами ж.
Бути б мокрими і нестримно спраглими,
кисло-м’ятно-солодкими
хрумтіти холодними льодяними кубиками,
тремтіти душею у тілі міста,
трохи бути необережними,
переспіло-недозрілими у дні передзавтрашнім.
Ми хотіли б не бути вашими штампами.
Не формат, не в форматі ми.
Ми не форми є.
Фарматуванню не підлягаємо.
Не лягаємо.
Не лягаємо у ваші койки затягані.
Ми чисті і свіжі.
Ми свіжі з зужитими штампами.
Ми – дівочі молитви
у вокзалах застояних-засиджених,
що вицокують у повітрі
нестерпно тремтячими голосіннями. |
|
| вернуться к началу |
|
|
|
|
