Багирова Лала

* * *
У справжній музиці завжди є
тиша,
у справжній надії завжди є
безвихідь,
у справжньому коханні завжди є
байдужість…

Іноді вся суть ховається навіть не в результаті,
і головне – зовсім не те,
питимеш ти через кілька років дорогі лікери у компанії
не до кінця щирих із собою людей,
чи розчавлюватимеш тарганів своїми поношеними кедами,
а те, що колись ти наважився,
хоча й не відкинувши до кінця сумнівів,
наважився пустити пісок по вітру,
і спробувати знайти те,
що втратив,
знайти те, що насправді ніколи не належало тобі,
і навіть тіні його не були твоїми.

Я беру карту свого міста,
беру карту своїй держави, своєї частини світу,
своєї півкулі,
зрештою, навіть зоряну карту своєї галактики,
і можливо, якщо намалювати їх усі водночас
на одному плакаті,
дослухаючись до голосів цих плавних пластичних ліній,
можливо, тоді я отримаю карту,
що вкаже,
де шукати тебе
поза моїм серцем.

* * *
Пил, прибитий дощем,
зберігає на своєму тілі візерунки,
так, наче захотів назавжди зберегти на своїй поверхні
дотик його краплин.

Небо встигло стільки всього прочитати
на бігбордах
і рекламних листівках, недбало на вулицях кинутих,
але насправді небайдужим воно лишається тільки до того,
що читає в наших серцях.

Є в світі речі,
які завжди інтуїтивно відчуваєш
у декількох сантиметрах від своєї шкіри,
але ніколи не можеш ані пояснити їхньої присутності,
ані стверджувати її напевне, –
найлегше – не бути чесним із собою,
найважче – не приймати своєї чесності.
Але знаєш, якщо старатися не вбачати в усьому символічності,
можна одного ранку прокинутися,
розуміючи, що вже взагалі нічого не бачиш.
Відчуваєш лишень
у декількох сантиметрах від своїй шкіри
чиєсь тепло,
таке як відчувається
від щойно випрасуваної сорочки
(а саме: від переплетінь волокон її тканини),
від фільтра сигарети,
коли робиш останню затяжку,
від смоли ввечері,
бо за день вона нагрілася на сонці
і тепер примішує до повітря свій запах,
щоб подарувати його сонцю,
і тепер спробує за ніч остаточно не охолонути
до нього.